ОСТАП ВИШНЯ
"ЗЕНIТКА"
Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить
верболозину.
- Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
- Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi
песиголовцi, - гут!
- I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
- Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, - от i навчився.
- I довго, дiдусю, соприкасалися?
- Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене
"у соприкосновенiє з землею" пiшли. Загребли трьох отам на вигонi...
I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я
й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
- ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька
старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у
партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто
ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От
одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна,
сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом,
а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i
замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять,
чую, дехто спiвати зривається.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я
прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! -
виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони
його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе,
виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й
прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько
їх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую,
- хропуть. Я з лопухiв потихесеньку,
навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь
лiсу вилами - раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
- Вас iст дас?
А Нужник:
- О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!
Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за
зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег,
на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували
потiм iз села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
- Скiльки ж вам, дiду, лiт?
- Та хто зна! Чи сiмдесят дев'ять, чи вiсiмдесят
дев'ять? Хiба їх полiчиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.
- I ото ви не побоялись, - один на трьох?
- Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне
дєло. Я ж увесь свiй вiк воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хiба ж
такi страженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят,
подавив! А покiйниця моя - хай царствує! - та вона б сама на дивiзiю з рогачем
пiшла! На що ми з кумом - царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди
там!
Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а
вона вийде на ганок та як стрельне:
- Свириде!
Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки - стриб! стриб! стриб!
Як на теперiшню технiку, так чиста тобi "катюша". З нею я так
напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку,
щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не
щодня..
Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не
дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з
церкви!
- Держись, -
кажу, - куме, битва буде! Якщо
поодинцi, будемо битi. Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше
розгром. Перемеле живу силу й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона
на ганок, я зразу вродi як на "ура":
- Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом
частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка
органiзацiйна вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! -- вона за рогача i в
контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї - в
погрiбник. Опорний, вродi пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в
окруженiї держить. Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.
Кум i каже:
- Як знаєш, -
каже, - Свириде, а я до своїх
пробиватися буду. У моєї Христi теж сьогоднi пироги.
- Дивись, -
кажу, - куме, тобi виднiше. А
краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
- Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленiї. I
таки пробився в расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки
контузило, але з нiг не збило!
А я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем
просидiв. Тiльки ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє
погрiбника:
- Сидиш? - каже.
- Сидю! - кажу.
- Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
- Кинь, - кажу,
- рогача, тодi вийду!
Бойова була покiйниця!
Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом
тiльки не маскувались: i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз!
Обнаружить - i витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми
з кумом плавати не вмiли, стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не
дiстало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
- Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель
натiпаю!
Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями
й робити не було чого. Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б
показали.
Кум i льотчик крiпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево
й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її.
Лукерка в пелену кислицi збирає. Трусили, трусили, - ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум
огню креше...
Коли це знову як бахне:
- Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки
приземлився, хоч i скапотував, а я з пiке - в штопор, iз штопора не вийшов,
протаранив Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся,
клiпнув очима, дивлюсь; лiворуч стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з
цеберкою води. Ворухнувсь - рулi повороту нi в руках нi в ногах не дєйствують,
кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi...
- Живий, слава богу! - кум каже.
А Лукерка:
- Був би, -
каже, - вiн живий, якби не моя
кубова спiдниця! Хай скаже спасибi спiдницi, що затримала, - угруз би був у землю по самiсiнький руль
глибини! Ех, льотчики, - каже, - молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!
- А що тепер поробляєте, дiдусю?
- Прийшли нашi, -
я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену. Хай уже
молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж
утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацiї виглядаю. Треба випасати,
треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце
вдвох... Хочете, може, "зенiтку" мою побачити? Ось вона!
I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...
1944
|