СЕСТРА

 I

 Мати вмерла - я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi
наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.
 Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже
над мою першу милу, - було, каже. - Коли господь її прийняв, нехай уже
дiточки господарюють!"
 Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене.
Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й
зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й
веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує!
 Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько
не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi
господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи!
Чорнявий, ставний... Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що
Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз
чужого. Побачу - й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме,
такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко,
я й очi виплачу. "Може, - думаю, - в його друга є дiвчина". Коли так по
Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався
вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий
такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.
 Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми
любенько! Та не дав йому господь довгого вiку... Тiльки всього два роки
була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть
весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.
 Коли тут - лихо менi тяжке - рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до
знахарiв, i до лiкарiв - нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не
одперти... помер Павло...
 Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i
худобу всю.
 - Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба
ти сирота, нехай бог милує!

 II

 А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину;
моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiвчинка, як
ясочка, свiжа й повна, як гурочок.
 Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали.
Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. - то недурно й
кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не
вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три
хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки
навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.
 - Сестро! - каже брат. - Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду
жив, зароблю - оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!
 Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас
i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора
бубонить, регочеться. Я радiю: "Слава господовi, що i в нас, як i в людей
благодатно!" Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.
 Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити
одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.
 I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою:
"Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепляться цiлувати, то
було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.
 Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та
нi, не вгодила! "Братова, серце! - було раджу їй. - Зробiмо так да отак,
то добре буде". Там чи купити що, чи продати, - зроду-вiку не послухає;
хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну,
поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неї з
ласкавою мовою пiдiйду.
 Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує,
одiйшла собi геть. Важко менi на серцi - заспiвала собi; спiваю, а сльози
так з очей i ллються... Коли чую: "Боже помагай, i день вам добрий!"
Дивлюсь - се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я
хутенько втерла сльози.
 - Добридень, - кажу, - сестрице!
 - А я оце до вас iду.
 - Та милостi ж вашої просимо!
 - Чи не продали б ви менi розсади трошечки?
 - То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.
 - Коли ваша ласка, серце! - i простягає менi глечичка.
 Я набрала скiльки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й
пiшла собi. Братова на мене й накинулась.
 - Се, - каже, - як усi господарюватимуть, то й господарство моє
рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!
 Як почала, як почала... Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми
вмиваюсь...
 - Братова, - кажу, - не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх
вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! - Покинула робити й
вийшла з города.
 Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: "Покину їх, пiду служити!"
Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток
та їх обдiлила. У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра,
нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз
дiвчатка й почали вбиратись. "А чи менi гарно, тiтусю?" - "А менi?" - "Як
оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку", - говорить, а сама ще така, як
узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу;
за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили - жалують мене:
"Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви
нездужаєте?" Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", - вмовляють та
менi рученятами очi затуляють.

 III

 Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн
веселий увiйшов:
 - Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..
 За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.
 - А ти чому не йдеш, сестро?
 - Спасибi, братику, не хочу.
 Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.
 - О жiнко! - каже. - Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх
тобi буде!
 - Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi
не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру
сказала!
 Покинула вечеряти й з хати пiшла.
 А старшенька дiвчинка до батька:
 - Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй
сказала?
 Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився
до мене, сiв поруч зо мною та:
 - Сестро моя, - каже, - не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько,
треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi... Подаруй моїй жiнцi
яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя
рiдненька!
 - Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить,
щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я
їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, -
полегшає.
 - Не плач, сестронько, годi!
 - Я, брате, хочу вас покинути.
 Вiн так i стрепенувсь:
 - А де ж ти будеш?
 - Пiду служити!
 - Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! - почав
вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:
 - Не кидай нас!
 Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!
 - Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем
годити, ми тебе шануватимем!
 Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до
серця та тiльки плачу.
 А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:
 - Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли
б, як без рiдної матерi.
 А я таки маю думку йти в службу.
 Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та
журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й
худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за
хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й
неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є!
Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не
зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно,
чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.

 IV

 Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не
займається, - iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко
стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.
 Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею
зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме
сходить... Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати,
колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське
подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею
гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась. Що менi там кожна
стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування
своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному
вичитую.
 Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає.
Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi
нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, -
думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".
 Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч
менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде,
то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не
дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль
та й далi.
 Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою.
Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь
колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як
золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо; тiльки
якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли
понад пахучою гречкою.
 Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора;
зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! - кажу й собi. -
Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.
 - Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що
дитинку на руках тiшила
 - На прощу ходили, у Києвi були, - каже. - А вас куди мати божа та
добра доля веде?
 - У Дем'янiвку, коли знаєте.
 - Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами;
то разом i пiдемо!
 - А чи не знаєте там коваля Ляща?
 - Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. Є в нас
Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.
 - Спитай мене, молодичко, - озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що
обсiли її, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. - Я зазнала ще того коваля
Ляща i жiнку його знала, - нехай над обома земля пером! Добрячi були люди
покiйнички!
 - А давно ж вони померли, бабусю?
 -Давненько, моє серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi
й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн
переставився, а за 'їм i вона; вкупi поруч i поховали їх. Хата спустiла,
бо не було в їх нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може,
родичка? Бо вона була здалека взята.
 - До їх, бабусю, та лиха моя доля.
 - Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце?
 - Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а
тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму!
 - Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi
службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i
вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди,
старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка,
оддали замiж, та не довго й погосподарювала - умерла. Дiвчинка зосталась,
то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець
Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божої не кидає.
Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, - i
заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб
оставлено. "Люди добрi, - рече їм владика, - коли вiн такий вам любий, то
я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку;
треба тiльки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподобно
службу божу одправляє". Наїхав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо
й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив...
Iди до їх, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.
 - Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!
 - Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома
заночуємо, коли бог дасть.

 V

 Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике
й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня
сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою
недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, - невеличке, та хороше
хазяйствечко.
 Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до
своєї господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й
боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й
залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi.
Чую, що стара за мене одповiщає.
 - Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно.
 Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi
йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила.
Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй
промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає.
 Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули
менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона
увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька,
говiрка.
 - Оставайся в нас iз богом, молодичко, - каже. - Ти молоденька, то й
хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко,
до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
 Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за
дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.
 - Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.
 От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi:
"Як-то тепереиьки небожата мої коханi? Чи згадують мене?"
 Осталась. Живу в їх мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так
мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаємо та й
посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думає
або молитви шепче, а то псальми спiває - так хороше, господи! Старенька й
панiматка гомонять то те, то iнше; я коло їх тулюсь та слухаю. I внучечка
качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi
зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк
свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i
розговорюють.
 - Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не
розумiє, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може,
трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш - яке вже буде життя!
Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!
 А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами;
кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i
високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення
чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина
ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i
голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки... Тихо й тепло, i скрiзь
червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..
 - Сей...свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара,
похитуючи головою.
 - Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi
очi вгору.
 - Слава господовi! - рече.

 VI

 Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула,
- та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не
впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн:
 - Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за
вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру
побачиш, - каже менi, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я
її милою просьбою, щоб до нас вернулась.
 - Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть,
забули мене?
 - Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому
братовi казати?
 - Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне...
а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати - тож не знаю,
хто мене присилує.
 - А тут же вам добре?
 - Так-то добре, що й сказати не можна! -та й розповiдаю йому, де я
служу.
 - Зайдiть лишень, -кажу, -то я небожатам якого гостинця дам. Скажете:
тiтка прислала.
 От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю їм. Проводжу
того чоловiка за село та плачу-плачу!
 - Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини,
щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!
 - Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам
господь помагає iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали
мене, заїжджого, як сiм'янина. От люди!
 - Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, - кажу йому.
 - То вже правда, що божi люди! - одказує чоловiк, радiючи.
 Провела його за село, того чоловiка, попоплакала... Минуло з тиждень. У
суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:
 - До вас гостi наїхали!
 - Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.
 - Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i
дiточки з ними. Питаються вас.
 Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми.
Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а
друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всi просити: "їдь та їдь iз
нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела),
то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".
 А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та
просять:
 - їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!
 - Нi, не поїду.
 Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.
 Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я,
одмовлялась, та й мусила послухатись.
 Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала їм за милiсть i за ласку.
Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог
менi дав - iзнов до брата iду, -у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю,
поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.
 Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що
кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помолодшала: з
дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок
кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.
 Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть;
уже нема менi й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою
голову прикликали собi бiду! Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'їла
їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила: "Ти
думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба
в нас з'їла, нiж тих грошей було!"
 А я позичила братовi всi до копiєчки, що взяла за худобу, - а в мене
були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату
продала, -то всi, всi йому оддала.
 - Ну, - кажу, - коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви
мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!
 Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть,
побоялась, щоб брат не сварився.

 VII

 Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не
було. "Вже як там тяжко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт
за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!" Бо таке в мене серце хибке,
що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Київ.
 Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити
своїх перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.
 - Пiду до Києва, - кажу їм. - Як далеко буду, то про мене забудуть, та
чи не забуду й я свого лиха.
 - Нехай господь помагає! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись,
вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо
 тебе, аби живi були.
 Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою.
 Перехожий, проїжджачий - що їх там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто
мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде - мине, i крамарський вiз
простугонить, i пан четвернею пробiжить - тiльки тебе курявою обнесе, та й
знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi гаї й степи;
 деколи озеро заблищить чи рiчка розливається. А що ходка чумакiв не
одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути:
"магайбi!" або дороги розпитаться;
 то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то
й душi живої не цурається.
 За тиждень прийшла в Київ. Красний, боже, який! А що вже святi церкви,
то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi - минають i не
глянуть на тебе. Спочила коло святої Лаври, та й пiшла собi мiсця питати.
Ходжу, ходжу, тiльки улицi й заулки перехрещую. Увiйшла в базар, сей таки
точок Подольський, -стоїть купочок молодиць i дiвчат.
 - Боже помагай! - кажу.
 - Спасибi!
 А самi оглядають мене - _яка й звiдки.
 - Чи не знаєте, - кажу, - де б тут службу можна знайти?
 - Еге! Ми й самi ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме
хто: так вже тут заведено.
 - Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану.
 - Становiться, ми не боронимо.
 Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного
наступає, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i
мiщани; стукотить, гуркотить. Той своє продає, той прицiняється до чужого.
Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагається -
чогось не подiлили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця,
бряжчить коралями та вигукує: "Е, е! Коралi добрi! Дивiться ж бо,
молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, примiряй до лиця! Ну ж бо, ну, не
соромся!"-звивається вона коло повновидої, гарної молодицi у бiлiй сорочцi
i в зеленiй хустцi. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила їй за шию
намисто та кричить:
 --_ Дивiться, дивiться, добрi люди, що в мене молодиця, як калина, як
яблучко, як дiвочка, як паняночка!
 -- Та пустiть мене, бог iз вами! - одбивається молодиця. - Я й ваше
намисто порву! Отеє справдi! Чого це ви на мене напались?
 А сама засоромилась, почервонiла, як вишенька, i досадно їй, очицi
блищать, i смiється.
 Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, стоїть i
всмiхається, i не чує, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його: "Москва,
москва! Чи продаєш залiзо?"
 Постояли ми там годину, а може, й бiльш. Якась пристаркувата панi до
нас iде.
 - А чи нема тут такої молодицi, щоб помiсячне згодилась?
 - Чому нема? - кажуть усi. - Можна й на мiсяць iзгодитись.
 Та й почали договорятись. Каже та панi: "Роби менi й те, й те, i друге,
й третє, i все, i бiли, й вари, i ший, i мий. Дам тобi на мiсяць
карбованця!"
 - Шукайте собi деiнде, -кажуть їй, одступаючи од неї. А вона до мене:
чи не згоджуся я.
 - Добре, панi!
 Та й пiшла за нею. "Все, -думаю, -що-небудь запрацюю собi. Роботи не
боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога грiха, а од
людей сорома. Нема нiде хлiба лежачого".

 VIII

 Привела мене панi до своєї господи. Невеличкий будинсчок; кiмнатки
низенькi, похилi, а проте столички всякi, коло стiни рядочком, i завiси на
оконцях, i дзеркальце висить, - хоч там таке, що як подивитись у його, то
й себе не пiзнаєш: так тобi перекривить обличчя... Стрiла нас панночка,
вже доросла й огрядненька собi, нiвроку.
 - Що, мамiнько, - питає, - найняли?
 - Ось iде за мною. Якась селючка нагодилась.
 - Отеє, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась?
Вона нiчого не вмiє, анi плаття вигладить, анi вслужити догодне. Хiба
будемо на неї дивитись, як на мальовану!
 Стукнула дверима, аж столички всi скакнули, як живi, й вийшла.
 Бачу, що менi недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так
незвичайно з питимою своєю матiнкою поводилась?
 А стара й слова дочцi не промовила.
 - Вари, - каже, - обiдати, молодице! Розказала менi всi там порядки i
навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi.
 На обiд прийшов i чоловiк її з крамниць, - такий високий, чорнявий, у
синiй чемерцi, очi йому веселi й бистрi. Поклонивсь менi та й каже:
 - Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами!
 Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, -
боже, як тяжко! Цiлiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге
мене дожидає. Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже
така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко - вона вередує,
i зайде - вередує. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не
так ходиш... та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримає:
"Чому, - каже, - в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в їх усе
по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не
можу!" Та й сяде плакати. Мати вговорює, аж падає коло неї: "Не плач,
дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"
 А батько таки просто, було, каже: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти
химеруєш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб
з тебе добрi люди не смiялись!"
 Вона розгнiвається й вибiжить.
 - А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покарає, що ми так дитину
розпустили! Не буде їй добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться.
Не потурай їй, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти
ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави
ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся;
придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер,
що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалуєш
дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.
 А дочка не дуже-то й слухає матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та
й вийде з кiмнати.
 Послав бог їм лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав,
покликав дочку та й каже:
 - Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi
господь подарує! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй
своїм родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодiїв, нi
душогубцiв, як iншi багатiї роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару
неньку. Нехай би ти коло неї впадала, а не вона на старостi лiтах коло
вередливого дiвчати! Послухайся, доню!
 Вона тiльки плаче та в руку його цiлує. Поблагословив її та знов питає:
 - А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?
 - Пам'ятатиму, татоньку милий!
 Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку
впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi
царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!

 IX

 От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене
по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки,
верхоглядки та верхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i
роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй
було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що
треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi
забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухає й
оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi
навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не дає: роби, та й
роби, та й роби!
 Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько
свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли...
Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Київ щовесни!
Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.
 - Як же господь милує? - питаються. - А твiй брат дуже на тебе
гнiвається, їздив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у
Києвi. "Коли вона така, - каже, - що мене кидає, як лихого пана, що їй не
жалко, то й я одцураюсь її!"
 - А як вони живуть? - кажу. - Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи
гаразд у їх у господi?
 - Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться їм.
Господь їх святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози їм одливаються.
Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.
 - Земляки мої любi, - кажу їм, - як би то менi вас iще побачити? Чи не
зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi,
вiзьмiть.
 - Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо.
 Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку
купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку,
чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка
дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i
спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки!
 Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий!
Може, справдi се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає
мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати
менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й
здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се
мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе
самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки
дрiбненькi.
 Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не
гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю
своєю та покiрливiстю втихомирю її", - було, думаю. Та не така-то вона
вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже
порвалась.
 - Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене
зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки
вiку мого!
 - А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш
кидати: ми грошей не дамо!
 - Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то
менi бог оддасть.
 Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я
їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi
загадають, те й зроблю.

 Х

 Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула
та й очам своїм вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!
 Вибiгла до його:
 - Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!
 - Нi, сестро моя рiдна! - говорить. - Так уже я звiвся, що анi
гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i
зв'ялила.
 Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А
який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць... Так мене й
облили сльози.
 - Чого тебе господь принiс, брате?
 - Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв
тебе побачити й свiту божого повидати.
 Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться.
Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить,
та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей,
де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!
 Я й кажу йому:
 - Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i
дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для
твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в
панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене
вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi... От вiзьмеш та й
справиш собi, що там найхутче тобi треба.
 - Спасибi, сестро!..
 А сам аж гнеться.
 Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:
 - Чи останешся? Що те лихо згадувати! - каже. - Моя дочка нiколи тебе
обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.
 - Та коли ти обижаєшся, - промовила дочка, - то я й не доторкнусь до
тебе.
 - А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи
що, щоб я вам дякувала?
 - Та вже годi, - перебиває стара. - Годись на рiк. Що схочеш?
 - А я хочу двадцять карбованцiв, - кажу. - Дасте, то зостанусь, а нi,
то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.
 Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як
сказала, то й не одступаюсь од свого слова.
 - Ну, - кажуть, - нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки,
не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.
 "Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже
потрiбно".
 Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до
брата.
 - На, - кажу, - братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!
 Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його,
поговорю. Що то рiдне та своє!
 Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось.
Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, - треба
служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце
натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!