Симоненко В. "МОЯ МОВА "
Все в тобі з'єдналося, злилося -
Як і поміститися в одній! -
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі - великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Сосюра В. "Любіть Україну, як сонце, любіть..."
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...
Як та купина, що горить -- не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою --
і вічні ми будемо з нею!
Сосюра В. "Солов'їні далі..."
Солов'їні далі, далі солов'їні...
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б'ється молодо і дзвінко.
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
У росі фіалки, ріки у тумані...
В серці сяють очі, рідні і кохані...
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні...
Солов'їні далі, далі солов'їні!
Тичина П, "Україно моя..."
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? -
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, --
Чим тебе заспокою я - бідна людина,-
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
Тичина П. "Я УТВЕРЖДАЮСЬ"
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Щоб жить - ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить - я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів!
Ти думала - тобою весь з'їдаюсь? -
та, подавившись, падаєш в тріву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,-
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських - я прошу, молю! -
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я - я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран - нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! -
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть...
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
***
Что мы Родиной зовем?
Солнце в небе голубом.
Дом, где мы с тобой растем,
И душистый, золотистый
Хлеб за праздничным столом.
Вот, что мы Родиной зовем!
Турба Н. "Украина"
Украины степные просторы,
Солнцеликие небеса,
Ослепительные озера
И задумчивые леса.
И распахнутая сердечно
Бесконечность, безбрежность полей!
Колыханье пшеницы извечно,
Как дыхание спящих детей.