|
Михайло Коцюбинський
Маленький грішник
(Оповідання)
I
Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати,
що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті.
Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав,
що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига,
з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води,
горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не
лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього
ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили
Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що
здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков,
зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його,
Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти
вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю,
що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила
вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись
двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму: - Ярино! а несіть швидке води, бо діжка порожня! Дмитрикові на хвилинку жаль стало неньки, що слаба не
слаба - увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб. Та не
така була погода, щоб смуток затримався в його серц?. Все навкруги
було таке радісне, веселе, що з пам'яті Дмитрикової вилетіли десь
і мати, й наказ її сидіти вдома, він не помітив як самі ноги, озуті
в здорові зашкарублі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик
скубнув по дорозі за хвіст козу і весело засміявсь, побачивши,
як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далі,
вчепившись ззаду до панських саней, проїхав до мосту, а звідти,
пошкрябуючи здоровими чобітьми та інколи ковзаючись, побіг через
лід на місто. На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками
вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава
теліпались нижче рук, заважали йому, Русяву головку прикривав
старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої
непишні шати, Дмитрик весело дививсь на світ божий здоровими
сивими очима, весело підстрибував по людних вулицях. Враз він зупинивсь, скривив жалібно обличчя і простяг руку до
якогось пана, що проходив улицею. - Дайте копійку!.. мати слабі... хліба нема?... Пан глянув на блідий видочок хлопчиків, на його одежу
пошматовану й сягнув у кишеню. Дмитрик побіг далі, затискаючи в руці мідяну монету. Се
Гаврилко його так навчив. О, той Гаврилко розумний і сильний,
страх який сильний!.. Але де ж він, той Гаврилко? - Дмитрику, а сюди!.. Дмитрик впізнав знайомий голос і став. - Ну, що? - привітався Гаврилко, підходячи до Дмитрика. - А диви, що маю! - похвалився той десяткою, що випрохав у
пана. Повний текст книги Ви можете скачати вище
| 