|
Іван Франко
КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ
(Збірка
байок)
ОСЕЛ І ЛЕВ
Був собі Осел. Багато було йому праці у
господаря.
«Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на
волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить? »
І, не довго думавши, втік від господаря
у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є —
відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев,
страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер край
мені буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав
собі:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?»
Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Надходить Лев і кричить уже
здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш
лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та
тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
- Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно
Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й
витріщив на нього очі.
- І що ти за дурниці говориш? —
промовив він. — Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано?
Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! — Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені
кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути
правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А де це
написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшися
задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька
блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби
ти був цар, то й ти б мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев. — А я про
те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись.
Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так! — промовив Осел,
і з тим вони розійшлись.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут
зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра — за годину мав уже п'ять чи
шість штук.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі
на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю,
ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й
згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка
погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Зразу
здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому
скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже
близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб'є та й сховає
під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже
надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч.
Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом.
Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла й показує йому
свою здобич, — бачиш, скільки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже
Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би наловити зо дві копи.
Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі
літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів
Лев. — Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що
я так нечемно говорив з тобою!
— А бачиш! — промовив Осел. — Завжди
треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і
тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного
розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібравши
хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко,
зустрічає в лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже
Вовк і низенько кланяється.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже
сумно Лев. — Який я тобі цар?
— Як-то? — скрикнув Вовк. — Хто ж би
посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику, — пошепки говорить до
нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк. —
Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?
— Є, є! — зі страхом прошепотів Лев. —
Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить,
що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк.
— Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який
же на вигляд той новий цар?
— Одне слово — страшний! — сказав Лев.
— Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути? —
дивувався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його.
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. —
Досить уже раз страху набрався.
— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував
Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене, — каже Лев, — нехай буде
так. Зв'язалися обоє хвостами докупи та й пішли.
Вийшли на горбок над полянкою, що на
ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А
Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається та ходу! Через
пеньки, через ярки що було духу. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий
цар?
Але Вовк тільки язик висунув. Як був
прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.
— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти
казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого
страху помер!
Повний текст книги Ви можете скачати 
| 