|
БОРИС ГРІНЧЕНКО
БАТЬКО ТА
ДОЧКА
Мала Маруся зосталася дома сама. її батько пішов на
роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї не було;
Мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як
батько йшов на роботу.
Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той
час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве
пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це
обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її
тепліше, і тихий материн голос казав:
— Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!
Багато з того, що тоді було, позабувалося — адже їй
тільки чотири роки було, як мати вмерла,— але цей чарівний образ ніколи не
зникав з душі бідної дівчини-сироти.
Її батька звали Максимом. Він був безземельний, бо
Марусин дід, за панського ще права, був при панах, а не хліборобом, і через те
землі йому не дано. Як Максим дружився, то його матері вже не було на світі, та
й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам із жінкою.
У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю
хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була,— вони так-сяк
господарювали; а вже як вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком і пожила),
то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без
господині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєї
сестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти
на шахти.
У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було
жити!
Вона завсігди була як чужа, як приймачка у цій сім'ї.
Там було вже четверо дітей та двоє старих,— то Маруся була аж сьомою. Усім
треба було надати їсти, всіх треба було якось одягти. Тітка з дядьком з усієї
сили працювали, годуючи сім'ю,— тож не дивно, що вони часом натякали Марусі, що
вона не «своя». Правда, Максим платив сестрі за дочку скількись там грошей.
Тітка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дівчину. А все їм
здавалося часом, що Маруся — зайвий клопіт у їх; здавалося це їм того, що важка
робота в убозтві зучила їх труситися над кожною крихтою.
Через те Маруся не знала жалування в цій сім'ї. Воно і
свої діти тітка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч і покартає, та й
пожалує потім. А Маруся була «не своя», хоч і родичка. Тим вона чула від тітки
здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала
жалування.
Eгe, вона не знала
жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко
навіть, як гляне мати, як погладе дитину по голівці. Оце саме й було найбільшим
горем бідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує, нахилившись
до її, Марусиного, приголов'я, зберігся в дитячій душі такий
звабливо-чарівничий.
Найбільша радість Марусі була, як у неробочий день
часом приходив до неї батько.
Він дуже любив Марусю, завсігди приносив їй якого
гостинця, садовив її до себе на коліна, як вона була маленькою, і так багато
розмовляв із нею, як вона підросла. З самим батьком тільки розмовляла вона
зовсім щиро, сам батько тільки й знав, чим вона журилася та з чого раділа.
І ото, як одного разу сиділи вони вдвох у садку, її
журба за рідним пестуванням вибухнула відразу.
— Візьміть мене, візьміть мене до себе, татку! Я не
хочу тут більше жити! — благала, ридаючи, дівчина, припадаючи своєю маленькою
чорнявою голівонькою батькові до колін.
— Серденько моє, куди ж я тебе візьму? Адже я в
казармі живу,— там тобі не можна жити,— впевняв її батько.
— Я буду там жити, я буду вам пособляти,— тільки
візьміть мене!
— Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там
кисно, нечисто, там живуть самі великі чоловіки, а дітям там не можна жити.
Ніяк мені тебе, дочко, взяти.
І справді не міг батько взяти Марусю. Казарма, де
шахтарі жили,— це була довга, кисна й брудна будівля. В ній жили робітники й
спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже
вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на
піл. Тут не можна було жити сім'єю — ось через віщо Марусин батько не міг її до
себе взяти.
Але її сльози зворушили йому серце, і він почав
думати, яким би способом зробити, щоб дочці було жити краще. Він згадував усіх
своїх родичів, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавіший до Марусі, щоб
туди віддати її, у сестри забравши. Та нічого не надумав. Таких родичів не
було; були й гарні люди, та хто ж його знає, як у їх Марусі буде. Адже й сестра
його — людина гарна, а Марусі важко в неї жити. Та ще й те: сестра
гніватиметься, коли взяти в неї дівчину, а кому іншому віддати.
Відразу йому згадалося: а що, якби й справді
послухатися Марусі та й узяти її жити до себе? Тільки не в казарму, а в
землянку. Бо на шахтах робітники жили то в казармі, а то ще й у низеньких,
поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такі землянки, давано
самим тим шахтарям, що в їх сім'ї були. А що, якби й він попрохав собі
землянку?
Звісно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але
ж: догнав — не догнав, а побігти можна. Та й єсть одна землянка-пустка,—
правда, така, що вже гіршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку
негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,— як
потрапиш до його в слушний час, то може й дасть.
А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано
самому, важко жити! А якби Маруся — от би добре було!.. Максим уже собі в'являв
те радісне - життя...
Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у
слушний час він прийшов.
— Нащо тобі землянка? — допитувавсь управитель.
— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармі
жити,— казав Максим.
Повний текст книги Ви можете скачати вище
| 