Анатолій Костецький
Хочу літати!
(Казкова повість)
1
Найкраще у світі — не спати, коли знаєш: усі навколо давно
поснули. Спить мама — підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне,
бачить у сні, що вона — дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм
вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить,
усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий
розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення.
І хоч вона холодна — хто ж вам топитиме у травні! — Корнелій тулиться до неї і
лагідно муркоче.
Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а
потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба —
нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.
Я підходжу до вікна, розчиняю його — і на хвильку спиняюся.
Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі,
я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня — і сміливо зіскакую вниз,
на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає
зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..
Я міцно стуляю повіки й шепочу:
Як
легкий травневий вітер,
я
лечу, лечу над світом,
над
розквітлими садами,
поруч
з теплими зірками!
І коли я втрете нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь
торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м'яко муркнувши,
щезає за черемховим кущем...
І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі,
земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав
набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив,
як із сусіднього садка хтось вилетів.
Так це ж Ігор!
— Еге-ге-гей! — загукав я до нього. Він почув мене і теж
загукав:
— Еге-гей, привіт!
Потім швидко набрав висоту, розвернувся — і полетів
назустріч.
Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий
травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали
мурашки — та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так,
ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та
й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному
травневому небі!
Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам
хотілося літати — і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку,
самі розумієте, не політаєш... Та й ранньої весни — теж. А сьогоднішня ніч
видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.
Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і
здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті,
вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: «Піднімайтеся вище, сюди!..»
І ми піднімалися, вище та вище...
Ми були самі на все небо.
Та й звісно — птахів о такій порі не зустріти: вони давно
поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах — і солодко сплять, дивляться
сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на
крило.
Так що лише зірки бриніли навколо нас.
І це зоряне мереживо манило нас, кликало — летіть! І ми
летіли!
— Здорово! — пошепки мовив Ігор.
— Здорово! — погодився я, і ми наддали швидкості.
Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом
помітили, що хтось летить назустріч.
«Невже Наталка?» — подумав я. Ми з Ігорем помчали
навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється,
вирішила сьогодні політати.
— З першим польотом тебе! — привітався я.
— З теплою ніччю! — додав Ігор.
— Ой хлопчики! — зраділа Наталка. — І ви — теж?
— А ти гадала, ми гірші? — посміхнувся Ігор. — Давай
приєднуйся — гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець
провулка, де височіла столітня липа — наша липа!
— Може, сядемо? — запропонувала Наталка.
— Сьогодні не треба, — заперечив Ігор. — Давайте краще до
Дніпра.
— До Дніпра, до Дніпра! — відгукнулися ми, покружляли ще
трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий
розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської
лаври.
Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!
Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі,
струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них
раз по раз проносяться темні човники автомашин.
Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі
висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі «Москва».
Аж ось — лавра, а попід нею — чорна лакована стрічка Дніпра.
Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче
світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости
перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори...
— Хлопчики, — озвалася раптом Наталка. — Час вертати.
І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять,
що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і
розлетілись по домівках.
Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.
«Не розучився за зиму!» — подумав задоволене, зручно
вмостився в постелі, накрився з головою, солодко потягнувся — аж кістки
захрумтіли! — й відразу ж заснув...
2
Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися
не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не
додивився квітчастий травневий сон. І взагалі — чому б не поспати? Не
розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову,
та вона кудись утекла.
— Вставай, валяко! Школу проспиш! — почув над собою, відкрив
очі — і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне
проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою
ковдру?
Я востаннє позіхнув, солодко потягнувся і — раз! — хутко
скочив на підлогу.
— Доброго ранку, мамочко!
— Ранок! — засміялася мама. — Та вже день скоро — чверть на
дев'яту.
— Ой! — заквапився я. — Ще спізнюся! — І майже скотився вниз
по східцях — умиватися.
Повний текст книги Ви можете скачати вище
|