Олександр Олесь
Веснянка
(З драматичної поеми "Над Дніпром")
А вже красно сонечко
Припекло, припекло,
Яснощире золото
Розлило, розлило.
На вулиці струмені
Воркотять, воркотять.
Журавлі курликають,
Та летять, та летять.
Засиніли проіски
У ліску, у ліску...
Швидко буде земленька
Вся в вінку, вся в вінку.
Ой сонечку-батечку,
Догоди, догоди,
А ти, земле-матінко,
Уроди, уроди.
Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли...
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать...
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, -
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна...
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни...
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем...
І вгледіли айстри, що вколо - тюрма...
І вгледіли айстри, що жити дарма, -
Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
ГРИЦЕВІ КУРЧАТА
Казка
Жив собі Максим убогий
Коло річки, край села.
Крім дітей та жінки, в його
Тільки курочка була.
Нанесла вона яєчок.
Вже й Великдень ось-ось-ось!
Хоч би кожному яєчком
Розговітись довелось!
Та старий Максим міркує:
"Поїдяться крашанки,
А коли підсипем квочку,
Будуть згодом курочки.
Швидко виростуть курчата,
Навесні почнуть нестись,
От тоді ми поласуєм!
Ласували ж ми колись..."
"Це не можна, - каже мати., -
Не годиться, ні!.. Та як?
Щоб без крашанки Великдень?!
Любі діти, чи не так?"
"Правда!" - діти закричали...
Згодом мати додала:
"Дев'ятнадцять дам під квочку,
Десять буде для стола".
"Хай по-вашому вже буде!" -
Каже з усміхом Максим.
І пішов собі із хати.
Мати вийшла теж за ним,
На город пішли садити,
Та була уже й пора...
В хаті ж праця закипіла:
Малювала дітвора.
Писанки на диво вийшли!
Гриць слона намалював.
Слон звів вгору жовтий хобот
І на сині ноги встав.
Далі взявся за ведмедя.
Вуха білими зробив,
Тулуб синькою побарвив,
Дві ноги почервонив.
А Маруся жовту жабку
Посадила на сучок.
В лапку їй встромила мушку,
В другу - китицю квіток.
Далі діти малювали
Лева, тигра, борсука,
Не забули і овечки,
І лисиці, і вовка.
Дуже гарно у Наталки
Вийшов зайчик на лужку,
Усміхаючись, підносить
Він капусту їжачку.
А найменшенький, Івасик,
Кицьку тільки що кінчив.
Що за мила вийшла кицька!
Ще і стрічку почепив.
Гриць скінчив уже й верблюда:
Височезний, три горби!
Звів він голову угору,
Тягне листя із верби.
Домальовував Івасик,
Та вже в хаті аж гуло!
Діти плигали, сміялись...
Так їм весело було...
Аж у хату батько й мати...
Мати скрикнула: "Ой, жах!
Я ж яєць ще не варила...
Хто?! Пізнаю по очах!!"
Як німі, сиділи діти...
Та всміхнувсь старий Максим:
"Не біда: на тісто підуть!
Я й сире яєчко з'їм...
Так, під квочку дев'ятнадцять
З решти будуть писанки.
Воно, варені смачніші...
Зате маєм малюнки!"
Так, як сказано, й зробили...
Треба йти негайно в хлів!
Всі пішли: і батько, й мати,
Гриць на місці вже сидів.
Бідна квочка так зраділа,
Мальовничим писанкам,
Що, зворушена, й не знала,
Що казати діточкам.
Ось і смеркло. Усі разом
Повечеряли й лягли.
Та заснути чомусь діти
Довго-довго не могли.
Все їм згадувались звірі,
Кожний сам себе питав:
Чи не краще, коли б чорним
Вуха він намалював?..
Або чом живіт ведмедю
Він зеленим не зробив?..
Та голівоньки дитячі
Сон на подушки схилив...
II
Аж три тижні бідна квочка
Пробула на писанках!
Коли б глянули на неї,
Вас пройняв би просто жах!
Як вона змарніла, схудла!
Самі шкіра й кісточки...
Гола... Краще не дивіться
Ви на неї, діточки!..
Тільки серце в неї билось
Усе радісніш, сильніш...
Залишилось ще посидіть,
Почекати тільки ніч!
І коли почувся вранці
У шкарлупу перший стук,
Квочка наче підлетіла
Після довгих, довгих мук!
І, щаслива вся, в повітрі
Враз спинилася вона...
Коли - зирк! Стоїть на спині.
Де? У кого? У слона!
Дійсно: вилупилось першим
Чепурненьке слоненя.
Не занадто ще велике...
Ну, як з доброго коня.
Далі з ревом, криком-риком
Лев вискакує з яйця.
Тихо виліз тигр з-а левом,
Далі лупиться вівця.
За верблюдом нявка-кицька,
Ось і зайчик, і борсук...
Метушаться вовк, лисиця,
Вже і жабка: стук та стук!
Спочатку вжахнулась квочка,
Ледве в безвість не втекла!
Та отямилася згодом
І квоктати почала.
Гриць усе це чув і бачив,
Та не мав чогось страху,
Хоч для більшої безпеки
Зліз обачно на вільху.
Квочка стала хвилюватись,
Малеч кликати на збір.
Сполошилися курчата, -
Всім хотілося надвір.
Перша вийшла з хліву квочка.
Через неї плигнув лев,
Щось зачув, хвостом замаяв
І підняв страшенний рев!
Все замовкло, заніміло...
Наче цілий світ зомлів...
Навіть квочка, рідна мати,
Аж припала до землі.
Коли рев скотивсь поволі,
Громом в прірвах одлунав,
Скочив тигр, роззявив рота
І сказав в повітря: "Няв!"
Далі вибігла лисиця,
Вовк, ведмідь, рябий борсук...
Жабка плигнула з квітками
І найшла на груші сук.
І верблюд з трьома горбами
Вийшов з хліву, подививсь...
Щось було не до вподоби,
І він, плюнувши, скрививсь.
За вівцею вибіг зайчик.
Міг би легко він втекти.
Та кого йому боятись?!
Це ж все сестри та брати!
Без страху підбіг до вовка,
На плече йому схиливсь,
Але вовк зубами клацнув,
І наш зайчик затрусивсь.
Правда, деяким звіряткам
І ніяково було:
В того ока не ставало,
В інших зайве прибуло.
Той примушений скакати
Був лише на трьох ногах.
І дарма четверту ногу
Він шукав по всіх кутках.
Решта всі були здорові,
Раді зеленій траві...
Тільки слон не вліз у двері
І лишився у хліві.
А вкінці і він виходить
З жовтим хоботом у двір...
Тупа синіми ногами
І вгорі спиняє зір!
"А що то сидить на гілці?!
Мамо, зараз же кажіть!"
"Та це. Гриць наш! - каже квочка, -
Він ізлізе й побіжить..."
"Так це він? Зітру на порох!
З мене посміха робить?
Ноги синькою побарвить?!
Жовтий хобот причепить!"
І трубу свою до Гриця
Простягає лютий слон...
Крикнув Гриць - і враз... прокинувсь...
Був, на щастя, це лиш сон...
Всі прокинулись від крику...
Хто кричав - ніхто не зна...
А в хліві куняє квочка...
Що то висидить вона?
***
Гроза пройшла, і сліз безкрає
На листях, травах, на квітках,
Ласкаво, ясно сонце сяє
І відбивається в сльозах.
***
Гроза пройшла... зітхнули трави,
Квітки голівки підняли,
І сонце, тепле і ласкаве,
Спинило погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі, тепло...
Спинилась кров, замовкли рани...
Прибите серце ожило.
Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти...
А сльози ще тремтять на них.
ПІСНЯ
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!
НАД КОЛИСКОЮ
Спить мій малесенький, спить мій синок...
Спить він, наслухавшись дивних казок.
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б'ється і стука у наше вікно...
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів...
Мабуть, заснуть під намет полетів...
Холодно зараз в лісах і лугах -
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось, вони вгляділи, кущик стоїть, -
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки -
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок...
Знайдете там ви соломи стіжок -
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
щоб не знайшли вас голодні вовки...
Спи ж, мій малесенький, годі гулять...
Зайчики білі давно уже сплять.
***
Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!
Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, -
Перші матері слова,
Перша пісня колискова,
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій,
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп'ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
"В рідній школі рідна мова!"
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі!
|
