Василь Стефаник
Давня мелодія
Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода,
чекала на братів, її біломережані рукави радуються, що покривають її
міцне тіло. — Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а
тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько
хочете, лиш будьте чемні. Небаром перед вікнами ми почули
скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з
дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь: — Продаш ти мене, згадаш ти мене...
І оповідає той кінь свому лицареві, з яких-то побоїв він його виніс: і з
половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української
історії мужньо звучав у того коня: — Ва мнов гармати, як грім, гриміли.
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я
розплакався, а Марія казала: «Ти все дурний». За це дістала від мене
попід ребра і сама зачала ревіти. Мама ледви нас успокоїла.
Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони.
Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім,
гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці
наші, що тягають плуг. — Брате Семене, то ще ми заколядуємо твому хлопцеві. — Прошу, панове братя.
— Ой рано, рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав,
при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав. Я чув себе вже в сідлі і тверда постановив ніколи свого коня не продати. — Ходи дякувати братям.
Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як
заплату я діставав від кожного грейцар, а як моя долоня не могла
змістити кілька грейцарів, то мама забирала їх у червону хустку. Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато мене заніс на піч. Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.Мамин синок
В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
— Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить
по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих
бахура, та й нема. За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. . .
—. Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе
тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне,
що аж! — Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,— сказав і зареготався Михайло.
— Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло
тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я
тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая! — Коли ви не дасте. — Ходи, ходи, бігме, дам. Та й взяла за руку, та й повела до хати.
— Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама
таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть
казати: аді, який Андрійко красний! — А яблуко дасте, ма? — Дам, дам, богато. — А булку? — Та й булку... — А до церкви озмете? — Озму, озму... — То чешіть. І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як
папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий! — Коли-бо кусає... — Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де! — А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір? — А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть... — Добре, я піду до вуйниного Івана. Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала. — Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить. — Бо миші зерно трубять та шкоду робля... — Нащо шкоду? — Аби не було що молотити та й молоти. — А що ж вони їде? — Таже зерно... — Як? — Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе. — По-парубоцьки, ма? — Аякже, таже ти у мене парубок. — Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими
нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому
яблуко і булку, він сховав у пазуху. — Я хочу до вуйни. — Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть. — Я не покажу. Хочу до вуйни. — То йди про мене. Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір. — А дивиси, аби-с упав, а то буду бити... Сіла в хаті шити. — Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє. І мама всміхнулася і шила далі.
— Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси.
Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так
не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було. Підняла голову, глянула у вікно. — Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати...
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь
палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа
перед печею та варила вечерю. — Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами. — Коли я не хочу. — А ти чий — дєдів чи мамин? — питав Михайло. — Дєдів... — А кого меш бити? — Маму. — А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити! — Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів. — Ой, ци ни пес. дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо. — Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті. — Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай. Андрій опинився коло печі і збирав пінку. — Мо, Андрі, а ти що купиш мамі? — Червоні чоботи. — А дєдиві? — Дєдиві нічо не хочу. — Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна. — Ти як називаєшси? — Андрій Косминка. — А хто ти є? — Луский радикал. * — Добре. А куди ти поїдеш? — До Канади. — На чим поїдеш? — На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть... — А дєдю озмеш з собов? — Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо... — Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері. — Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! |
