Василь Сухомлинський
Оповідання
Ледача подушка
Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи
йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю,
спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
- Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь.
- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
- Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь.- Ото саме тоді, як вставати
не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий
її кулачками - вона і не буде ледачою.
- Справді? - зраділа Яринка.- Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці,
але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я,
поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати,
поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.Найледачіший у світі кіт
Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним
дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.
Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана
чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий
він був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i
клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі:
сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох
речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати
було важко. Він заплющив очі и заснув.
Це був найледачіший у світі Кіт. Найгарніша мама
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось,
не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з
великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й
питають, дивуючись:
— Хто ти такий, де ти взявся?
— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.
— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.
— Яка ж вона? — питає Дятел.
— Моя мама найгарніша.
— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.
— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.
— Ха-ха-ха! — зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла
потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня
уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.Пихата жаба
Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає
журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не
така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".
Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася.
Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає
по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:
— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?
Жаба задерла голову й каже:
— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..Образливе слово
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе
слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не
спить — мучить його совість: адже він образив Матір.
Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час
їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й
говорить:
— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.
— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.
— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.
Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:
— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й
сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий
зостається.Які вони бідні
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в
поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі
згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем
хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї
крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»
— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
— Не знають, — прошепотів батько.
— Які вони бідні...Комірчина для дідуся
Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й
тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить:
закопує тато стовпи поруч з хатою.
— Що це ви будуєте, тату? — запитує Юрко.
— Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...
Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.
— Що це ти копаєш, Юрасику? — запитує батько.
— Та землянку будую...
— Для чого ж тобі землянка?
— А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...Він зненавидів красу
У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не
захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.
Побачив син троянду за вікном, питає:
— Що це таке?
— Квітка троянди, — відповідає мати.
— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.
Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.
Побачив син на паркані горобця, питає:
— Хто це такий?
— Горобець, — відповідає мати.
— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:
— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.
Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати
пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку,
пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.
Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:
— Що це таке?
— Це пастух грає пісню на сопілці.
— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.
Пішла мати до пастуха, просить:
— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.
— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.
Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова
пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.Як Сергійко навчився жаліти
Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
— Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.Сьома дочка
Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а
син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.
|
