ДВА СИНИ

 М.О.Максимовичу

 I

 Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти,
треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала -
усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю
обкипiло!
 Збула... Клопочуся, бiдкаюся - з ночi до ночi. Нiколи раразд i
дiточками втiшатись...
 А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.

 II

 Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий;
веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю
пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був
старшенький.
 А що вже Василько, - тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не
видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину
народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.
 Андрiйко село оббiжить, - вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а
сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля
всякi вишукує; розкопує щось - робачка вигребе або метелика вловить, -
дивиться, думає... Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було,
ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається
до чого.
 - Що се задумався, сину? - спитаю.
 - Який сей свiт великий, нене!
 Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й
коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли
прилiтають з вирiю - усе вiн теє знав.
 - Се йому так бог дав! - було менi кажуть люди. - Не хайте його, - се
йому так бог дав!

 III

 Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота,
- заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як
вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге - толкуюся з ними.
Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i
позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" - проситься. А скоро пустив, - чого
не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч
цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi
пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся - не спить Василько мiй.
 - Сину! Чому ти не спиш?
 - Так... не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?
 - Так бог дав, дитино, що темно уночi... Спи, - кажу йому, - спи!
 Вiн i змовкне... Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.
 Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не
зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле
промiнням, - то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись,
Василечку, на мiсяць, - не годиться!" Вiн i зiтхне... То вже вряди-годи
упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну,
або ж сни невпокiйнi сняться.
 Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн
мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся... Як його звечора трудно
упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, - i гуком
його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде
жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко,
а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його...
 Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був,
палкий, як iскра, - то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми
на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.
 - Андрiйку! - каже тодi Василь, - а що ти невеселий?
 - Бивсь, от що!
 - Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а
якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що
тебе попобито!
 А Андрiйко йому своє:
 - I так сидiть нудно!
 Та знов югне з хати - i слiд загув!..
 Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв,
господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й
повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на
самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався
такий!
 Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем
робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого
став, - i очей не зведе, i думки нi на що не зверне - уся душа його в
роботi.

 IV

 Дiти мої, дiти мої!
 Пройшла в нас чутка - некрутчина сього року буде. Як я почула, наче
мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв - що то за хорошi, за
молодi, боже мiй добрий! Одного ранку - бодай такого нiхто не оглядав! -
сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути...
 Збираю останнє, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на бiду
виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах
уже прив'яв... Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!
 Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько
слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо
вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi
розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори,
тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, - думаю та горюю i
чую, було, розмову їх тиху та любу... Сподiвалась я невiсточки, як
ластiвочки, собi на втiху... Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

 V

 Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї
години, - коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки
в хату.
 - Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!
 Я вiри не йму їм.
 - Не буде сього! - таки на їх кажу. - Адже ж пан сам людина божа!
 -Нi, мамо, - промовить Василь, - так воно дiйсне єсть, як вони тобi
сказали!..
 I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять,
i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.

 VI

 Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла
й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають...
 I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не
пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.
 Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон
хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх...
Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю
поховала їх обох!..

 VII

 Привели мене у темну якусь хатину - землянка, чи льох, чи що воно таке,
не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд
щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько...
 Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"
 Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо...
 - Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають -
без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я,
примiром кажучи!
 Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в
його якось померхли... Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх
душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою
процвiтають!..

 VIII

 Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто... От iще й досi, як вибереться
лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо
мiстом... позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина
темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску
рипливий вiз, на небi сонце пекуче...

 IX

 Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку.
Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую...
 Минає рiк, i другий, i п'ятий...
 Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки
темної ночi: то дiтоньки мої!
 По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду...
Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить...
 Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь!
 - Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..
 - Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..
 А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому
та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за
батьком i на той свiт погнався!..
 - Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
 - А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося!
 -Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
 Придивлюсь до його, - лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже
надломлене!..
 - Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!
 Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як
свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було!
Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю
вибрали...
 - Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було
каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!
 Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума
собi.
 - О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не
наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..
 I в останню годину промовив:
 - Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою
скосило... А я зосталася...

 Х

 Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.
 Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.
 I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий,
нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами
та зiллям сидить, задумався...
 Прокинусь... пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити,
треба терпiти горенько...
 Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю...
якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу...