Марко Вовчок
 ЛЕДАЩИЦЯ

 I

 Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока,
огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько - шнурочок до
шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
 I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, - i
крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних
цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у
неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi
до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє - аж б'є. А
найдорожча штука-висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а
хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, - її батько покiйний, князь
вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi
оповiстить: "Се мiй татонько покiйничок!"
 Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути.
Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: "Це мiй батько -
князь!" Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: "Ото, як мiй батенько живий
був, - ось iз його малювання, - не знала я бiди!" А третьому, щирому й
молодому хлоп'ятi: "Що, - каже, - те свiтове - i вельможнiсть, i
багатство? От був мiй панотець - князь, великого чину дойшов..."
 Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про
те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив
їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її
материзна - того вже не змiг прогайнувати.
 Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi:
 створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий,
старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по
йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста
яблуня стояла.
 Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала
їх, - з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не
бачили. Та й панiї було байдуже.
 Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти
грали, то пiсеньок спiвали...
 Не гадки нашiй панiї по такому життю...

 II

 Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських
панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то
жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої
панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було,
мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
 - Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
 - Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
 То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без
мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я
сама одна у свiтi.
 Жила я в панiї рокiв з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже
столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.
Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього
двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, - тiльки
оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її
вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi
виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з
вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою
завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились
за вiльнiсть Проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
 Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та
Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи
б'є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спiдницю
дарує або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна
людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi
очi ямкуватi, огнем блискотючi.
 Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно,
чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає - не то що нам. Воно кажуть:
привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi
байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте?
Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до
самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш...
 Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi
порається.
 - Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам,
мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
 Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та
й одказала:
 - Чому нi?
 - Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в
матерi!
 - А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
 Та й змовкли ми.
 - Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю.
 - Нi, мене взято з сiм'ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони
чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли.
 - А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
 - З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.
 - I довгенько ви жили з ним?
 - Пiвроку.
 - Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
 - Сп'янчивсь i вмер.
 По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не
верталась.

 III

 Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло
ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха
мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас
мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була!
Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко.
Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї - наче
струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi -
все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей
виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
 - Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш
вам було б...
 - Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
 - А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi
спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу...
 - А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те
воно молоде в бога!
 - Що ж! - кажу;- добрий чоловiк пожалкує!..
 На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
 А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка,
чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела - що
то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом
струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови
говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело -
всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх
висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого...
От i росла вона, i виростала.

 IV

 А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я
стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди
приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю.
Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з
червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу:
"дома", а сама - зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i
проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?"
Вона тiльки менi рукою махнула.
 Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала,
розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн
понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю
радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками
сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по
крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь,
- каже, - нiчого не бiйтесь!" Панi йому дякує, до ворiт проводить i там
дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.
 - Що се таке?
 А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"
 Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.
 Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
 Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
 - Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
 А вона:
 - Я.
 - Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.
 Вона мовчить.
 - Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо
iще - негарно буде!
 Та й пiшли.
 Хочу я їй слово сказати... та гляну на неї - не вимовлю. Сiла вона та
голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла!
 I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

 V

 Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала
тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
 - Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона
менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi
забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася,
- не така, як тепер... Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки
вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину
спiвала.
 А я їй говорю:
 - То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
 - Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно:
усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... I думки мої мiшаються, i сон мене
не бере; а засну - все сниться, що на волi!..

 VI

 А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити:
розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та
чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут
сусiдку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi
вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке
молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще
думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених
садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти
мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й
сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй,
свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона
похмура, як її мати.

 VII

 Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з
Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному
покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж
задихається.
 - Що тобi, Насте? - питаю.
 А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
 - Що тобi?
 Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
 - Що там, голубко?
 - Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт
дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
 - О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в їх горя немає, в тих людей!
 - То що - горе? Я горя не боюся... Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi
радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
 Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, - i
головою не поведе.
 Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
 - Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
 Що тут менi їй говорити!
 - Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як
кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
 - Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла...
моє серце схне!
 - А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради
нема! Коли тут хтось - шам, шам!
 - Панi, - кажу, - панi!
 А вона в дверi.

 VIII

 - От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
 Бере сорочку в Настi, дивиться:
 - Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
 - У мене голова болить, - одказує Настя понуро.
 - А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр
удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
 А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
 - Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi
робити не хоче!
 - Може, собi роблю? - каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. -
Може, собi заробила що?
 - Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! - та й стала її
бити.
 - Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати!
 - Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
 - Нехай буде!
 Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна,
сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою!
 Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за
дверi.
 - От життя моє! - жалкується. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за
що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! -
зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в
самої така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня -
княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
 А столовники їй:
 - Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе
турбували? Нумо вечеряти!..
 Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в
ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться... По чiм вас, молодi лiта,
згадувати?..

 IX

 I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там
смiються, говорять, жартують голосно.
 Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi
спiває, - i все про якогось друга милого спiває: "Чому друг не любить,
забуває, чому не буває..." Себто свого пана згадує, чи що...
 А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха
коло печi, як хмара, хибається, робить.
 Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
 - Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе
панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й
погуляй, надолужи, що втеряла!
 - Не надолужу, сестрице, не надолужу! - скаже гiрко так, аж та, весела
щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
 Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два,
не три вечори.
 Одного вечора ми й спати полягали - її нема. Удень її не бачили: робила
при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає
дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
 I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а
мати стрiча й питає:
 - Де була, дочко?
 А голос у самої, як струна перебита...
 - Не питай мене, моя мати! Не питай! - одкаже їй Настя. I задзвенiли
слова її по хатi, як плач...
 I почне Чайчиха:
 - Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову
безталанну?
 А дочка лягла; лежить - нiма, мов убита.
 - Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує - нiма.

 Х

 На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона
її за руку:
 - Куди йдеш? Вернись!
 Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у
кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
 I вже так пiшлося: аби мати не догледiла - дочка втече. Як вже не
просили, як не благали - нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею
слiдкували, - iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють,
побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати
або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.
 Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця,
було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки,
- не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.
 Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе
тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку
зiллям колисає та соловейко свище-щебече.
 Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась...
А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi
каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть
i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала... та так
весело, що менi сумно-сумно:
 - Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого
дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я... Менi весело...
 Та ступила й захиталась... Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
 Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
 - Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить...
Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вiльнi, станемо жити, на самих
себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч вiн тепереньки й зневажає
мене i од людей мене не криє... та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому,
матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги... Вiн бумагу менi напише... Панi
не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає... Ми ж, моя
матiнко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволi вiчнiй... Нi, вiн
нас визволить... I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже
весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся - вiн грошей менi дасть... я горiлки
куплю... i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
 I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи
з дочки очей похмурих...
 Заснула Настя, на стiл схилившись... I каганець iзгас... Темна їх нiч
покрила.

 XI

 I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i
вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр:
"Ти - мати: чому не впиняєш?"
 Замикали Настю - вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а
втече. Лає панi, б'є, а вона було:
 - Нехай, нехай! Уп'юся - все забуду, весело буде!
 Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її
перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
 А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася
вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi
всячина!"
 Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, - вона й
зникне до ночi.

 XII

 Найшлася в Настi дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
 Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо моє!" - застогнала i,
затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що
Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та
пiдношу до неї тихенько.
 - Бог... - кажу, - дитинку нам бог дав!
 Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро...
Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. "Горе, - каже, - горе
да горе...".
 Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали - сумом та
плачем!
 I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та
квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить
до мене i дитину попестить, пожалує: "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде
одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає
нiколи... А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовляє, а
сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, - сумно було
дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається... Як же твереза,
то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне - бiжить геть. Ми вже ту
безталанночку молочком напували.
 Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона,
кричала, наче її гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з
мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця
вiчная... Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю... А в
тверезої - лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"
 А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: "Якi сi люди
п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас... Гляньте
- молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє
зовсiм занедбала, - пропадає дитя".
 А вони вже їй на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi
десь немає!"
 Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

 XIII

 А дитинка тихо дiйшла... одного ранку приходжу я її попестити,
нагодувати; входжу - у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм
одгримує, вiтерець залiг десь, тиша...
 Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась,
перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла... Нi Чайчихи,
анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на
столi її положила. Збiгала - свiчечку купила, засвiтила в головках...
ручечки їй зложила...
 Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго
стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
 - Що се таке? - каже. - Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки
мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! - сама бере її за ручечки,
цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько - тепер
нiме... Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
 А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.
 Коли схопиться хутенько:
 - Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи
прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки... Побiжу!
 I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку,
прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за
ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i
заснула, i все: "Добре, добре, їй же богу, добре!" Все те слово
промовляла.
 А вранцi прокинулась, побачила труночку, - iздригнулась, збiлiла.
 - Умерла! - промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а
я її одводжу:
 - Насте! Насте!
 - Пустiть! - гримнула. - Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до
самої смертi її...
 Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з
хати.
 Ми й поховали дитинку - її не було; а потiм, як уже прийшла, - прийшла
того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, - нiчого в нас не
питала... Пiсля сього ще гiрш запила.

 XIV

 Не день же й не два таке життя велося... матiнко, два роки! Коли Настя
разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна!
В лицi мiниться, здригається, труситься, - от начеб вона собi смертi чи...
волi ждала! Питаю - мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi
промовила слово: "Обманив!"
 - Насте, голубко, - кажу їй, - що тобi таке? Скажи ж менi, моя
безталанна!
 - Що менi зробити? Я пiду до його, пiду... Або я його з свiта зведу,
або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле... Пiду,
пiду, хоть задушу його... Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й
побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"
 А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
 Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я
тобi поможу у всьому".
 Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.
 Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi
шукати. Шукали ми, не знайшли.
 Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її
проводять.
 Кинусь я до них:
 - Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?
 - От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький,
жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показує, -
тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
 - Яка воля? - питаю, не розумiючи.
 - А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї
просив!
 А другий москаль:
 - Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
 I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива,
нi весела, - от мов з каменю.
 Вибiгла Чайчиха. Кажу їй - вiри не йме i слухати не хоче. А панi
перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить,
жалкується. А ми чекаємо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде.
Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а
все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже.
 От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку
бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як заридає тодi Чайчиха!..
Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: "Ой, свiте мiй, свiте мiй
милий, свiте мiй красний!"
 Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi
з нами плачуть, а нас умовляють.
 А Чайчиха їм на те:
 - Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже величає їх! - Не боронiть -
нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
 I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
 Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi
добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща,
понура... А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i
осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
 - Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi...
 А далi:
 - Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

 XV

 Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату.
Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки
Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так.
 - Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось.
 - Голова болить! - одказала.
 На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала.
Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за
голову себе хапає.
 - Горить, горить! - каже.
 На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
 - Насте, куди се?
 - Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
 Мати заплакала, - просить:
 - Доню моя, схаменись!
 - Пустiть мене, пустiть!
 - Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш... Ляж!
 - То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки.
 Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати,
кричати:
 - Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де
ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з
свого двору вигнати!" - скаже i вижене... i добре зробить.
 К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та
просилась:
 - Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж
ваша дитина, - не женiть!
 Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.
 - Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла!
 Так опiвночi пiднялась на лiжку...
 - Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете?
 I впала...
 Се вже її останнє слово було...